В Україні ситуація дещо інша. Ми сплачуємо порівняно не великі податки, проте не маємо впевненості, що ці кошти витрачаються за призначення. Також не мало важливим фактором у нашій державі є те, що по-справжньому заможні люди платять менше, а ніж звичайні громадяни.

Не бажання українців сплачувати єдиний податок ще можна пояснити тим, що практика оподаткування в Україні почала приміняться нещодавно – з отриманням Україною незалежності. До цього вся власність була державною, і сплачували податки за свої громадян також держава. Тому для нашого населення така практика є новою та поки що не дієвою.

Хоча нещодавно і був прийнятий новий Податковий Кодекс, проте це не допомогло легалізувати тіньовий бізнес. За деякими підрахунками тіньовий бізнес України становить 60%, а за іншими 120%. Тобто в цьому і полягає найголовніша проблема. Те, що не сплачують податки деякі особи з малого бізнесу є не таким загрозливим, як те, що великі приватні підприємці з багатомільйонним прибутком відмовляються сплачувати податки і йдуть в тінь.

З питання не сплати податків і причин, які передують цьому проводилося соціологічне опитування. І ось, що воно показало. 41,4% опитаних вважають, що головна причина такої ситуації полягає в, що існуюча податкова система не справедлива до тих, хто чесно заробляє свої

1.

гроші. 49,8% опитаних це пов’язують з невпевненістю громадян в тому, куди витрачаються їхні  відрахування. 8,8% взагалі вважають, що в нашій країні не прийнято сплачувати всі податки.

З усього вищевикладеного в мене склалося таке враження, що наша основна проблема полягає не в бажанні ухилятися від сплати податки, а в бажанні знати куди вони витрачаються.

Що стосується лише легкових автомобілів, то статистичні дані нам показують, що кількість первинних реєстрацій у листопаді збільшилась на 7,3% в порівнянні з жовтнем 2011 року і перевищила показник минулого року на 6,8%. Всього в листопаді було продано і зареєстровано в ДАІ 19 тис 738 одиниць легкових автомобілів.

Ринок комерційних автомобілів і автобусів в жовтні 2011 року складав близько 848 та 407 одиниць відповідно. По відношенню з попереднім місяцем об’єм реєстрацій комерційних автомобілів збільшився на  12,5%, а автобусів зменшився на  0,7%.

Проте відносно до попереднього року статистичними підрахунками був відмічений ріст покупок:

° комерційних автомобілів збільшилися на 70,5%;

° автобусів збільшився на 23%.

Можна додати, що ринок нової техніки в листопаді 2011 року збільшився на 7,4% в порівнянні з минулим місяцем і перевищив показники у листопаді 2010 року на 4,5% і склав 21 тис. 613 одиниць. Продукція українського виробництва на ринку автотранспортних засобів склала близько 26%, що на 2,5% більше у порівнянні з 2009 роком.

Проаналізувавши дані, можна говорити про позитивні зрушення на автомобільному ринку нашої країни. Проте я вважаю, що зі збільшенням кількості автомобілів на дорогах аналогічно може збільшуватися і кількість ДТП, що є досить негативним.

Таким чином, країни, що розвиваються, розташовані по сусідству з багатими країнами, мають більше переваг в порівнянні з віддаленими країнами, що розвиваються. Їх географічні переваги, що приводять до більш низької собівартості доставки товарів на основні ринки, часто підкріпляються торговою політикою багатих країн. Так, мексиканські експортери запропонували, щоб в «Угоді про свободу торгівлі у Північній Америці» як одне з положень був закріплений доступ на ринок США, і це дає Мексиці ще одну перевагу в порівнянні з віддаленими країнами Південної Америки. Аналогічно, Польща має переваги в торгівлі і інвестиціях у порівнянні з Росією, оскільки Польща скоро стане членом Євросоюзу, що гарантує доступ на ринки Західної Європи.

Отже, серед країн, що розвиваються, деякі дуже сильно виграють від глобалізації, але багато які країни не мають можливості скористатися її плодами. Насправді у багатьох країнах відбувається явне падіння рівня життя. Одна з проблем полягає у тому, що, оскільки ми живемо у світі високої мобільності людей і капіталу, кваліфіковані працівники виїжджають з віддалених регіонів у більш благодатні місця. Так, незважаючи на те, що ситуація із захворюваністю в Африці вельми серйозна, тисячі африканських лікарів емігрують у США, Європу і на Близький Схід у пошуках гідного рівня життя. У цьому випадку за рахунок глобалізації ця криза в Африці може посилитися.

Для бідних і віддалених частин земної кулі — країн Африки, розташованих на південь від Сахари, у Латинській Америці, у районі Анд, у районах Центральної Азії, що не мають виходу до моря — економічна криза посилюється. Деякі регіони задихаються під гнітом хвороб та розвалу економіки. Розумний діалог між прихильниками і противниками глобалізації повинен починатися з визнання того факту, що, хоч глобалізація і приносить дуже велику користь багатьом бідним країнам, немало країн залишається за бортом і животіє в убогості й, можливо, певним чином убогість зростає якраз через глобалізацію.

На майбутній зустрічі керівники «великої вісімки» повинні «подивитися в обличчя» важкому становищу країн Африки, регіону Анд та інших частин земної кулі. Вони повинні взяти на себе зобов’язання зі списання боргів тим країнам, які знаходяться у найбільш розпачливому становищі, і направити мільярди доларів на боротьбу з хворобами, особливо зі СНІДом, малярією, туберкульозом та іншими хворобами-вбивцями. Лідери «великої вісімки» повинні створити новий механізм допомоги, який дозволив би найбіднішим з бідних скористатися перевагами сучасних високих технологій.

Якби країни «великої вісімки» показали світу, що вони розуміють як позитивні, так і негативні реалії глобалізації, і що вони готові надати допомогу тим, хто відстає все більше і більше, то небезпечному поглибленню протиріч між прихильниками і противниками глобалізації настав би кінець — принаймні можна було б говорити про «початок кінця». Тим самим країни «великої вісімки» наблизили б світ до прийняття реальних рішень з проблеми глобалізації.

Процес глобалізації виробництва сприяє як зниженню вартості продукції, що виробляється багатими країнами, так і створенню в бідних країнах нових робочих місць, придбанню ними досвіду в області високих технологій і забезпеченню притоку інвестицій. У результаті бідна країна може від простого постачальника запчастин «дорости» до новатора-раціоналізатора. Наприклад, Корея, Тайвань, Ізраїль та Ірландія почали свою швидку індустріалізацію не так давно (усього одне покоління тому), виробляючи стандартні продукти для транснаціональних фірм. А зараз вони самі мають економіку, засновану на високих технологіях.

Основна проблема, пов’язана з глобалізацією, полягає у тому, що значна частина країн, що розвиваються, не залучена до цього процесу. Прямі закордонні інвестиції, ті, що припадають на країни Північної і Південної Америки, розміщені головним чином у Мексиці, деяких країнах Центральної Америки і у країнах Карибського басейну, тобто у країнах, розташованих поруч зі Сполученими Штатами. Країни Південної Америки, які розташовані далі від США, отримують значно менше таких інвестицій. У результаті Мексика в останні роки пережила швидке економічне зростання, — отримуючи вигоди від швидкого зростання прибутків, збільшення кількості робочих місць та експорту товарів у США, — у той час як країни Південної Америки розвивалися значно повільніше або навіть приходили у занепад.

Подібні ситуації мають місце в Європі й у Східній Азії. Європейські транснаціональні компанії здійснюють великі капіталовкладення у країни з низьким рівнем заробітної плати, що межують із Західною Європою, такі як Польща, Угорщина, Чеська Республіка. Одночасно значно менше коштів інвестується в економіку країн, розташованих далі, таких, наприклад, як Румунія, Україна або Росія. Транснаціональні компанії вкладають гроші у такі країни Північної Африки, як сусідні Туніс або Єгипет, і набагато менше у країни, розташовані на південь від Сахари. В Азії закордонні інвестиції тайванських фірм спрямовуються у прибережні провінції Китаю, а не у бідні континентальні регіони цієї країни. Японія вважає за краще вкладати капітал головним чином у сусідні країни Східної Азії, а не в далеку Індію.

В США наразі мінімальна пенсія складає близько 300 доларів, яку американці отримують незалежно від стажу і місця роботи. Якщо ж працювали хоча б за низькокваліфікованими професіями, то отримують пенсії, починаючи від 700 доларів і вище. У Фінляндії середня пенсія – 1200-1500 євро, мінімальна ж – 550 євро. Крім того, тут пенсіонери можуть користуватися послугами фітнес-центрів, купувати делікатеси, подорожувати і навіть купити власне житло.

У Німеччині, наприклад, окрім мінімальної пенсії 350 доларів, держава платить за житло пенсіонерів. Тому вони за власний кошт можуть утримувати авто, двічі на рік їздити за кордон і платити медичну страховку. Що стосується наших пенсіонерів, то на 900 гривень пенсії вони можуть собі дозволити заплатити за комунальні полуги, з’їсти не більше кілограма шоколадних цукерок, а одяг уже немає за що купити. Тим же, хто тримає господарство, взагалі усі витрати йдуть на корм. Та і їздити на море чи за кордон наші пенсіонери не можуть. Грошовий ліміт не дозволяє.

Працьовиті – як раби, а ледачі – як пани

На думку багатьох пенсіонерів, зовсім несправедливим сьогодні є розподіл щомісячної державної допомоги. Через подорожчання продуктів харчування, квартирних послуг та транспорту доводиться ледве зводити кінці з кінцями. Все ж у тих, хто працював на керівних посадах, або ж удостоївся статусу держслужбовців, у кишенях «вітер не гуляє».

На думку незалежних експертів з пенсійного забезпечення, звичайним «чорноробам» нараховують пенсію, відповідно до загальнопенсійного закону, а привілейованим – за нормативно-правовими актами. Таким чином, якщо, наприклад, за 30 років стажу звичайному пенсіонерові призначають пенсію у розмірі близько 40% заробітку, то елітним людям похилого віку за ті ж 30 років «спецстажу» призначають пенсії у розмірі 90% заробітку, щоб одержувати пенсію не менше 80% зарплати. Якщо порівняти багатих і бідних пенсіонерів, то різниця між ними – у сумі з трьома нулями.

Крім того, для нарахування пенсії звичайному пенсіонерові необхідно подати довідку про щомісячний заробіток за понад 13 років роботи.

Що ж стосується еліти, то достатньо подати заробіток за останній місяць роботи на привілейованій посаді. Виходить, що людина при впливових знайомствах може все трудове життя працювати на одній посаді, а перед пенсією перевестися хоча б на місяць на вищу посаду і до кінця своїх днів отримувати хорошу допомогу. Справа в тому, що якщо згодом підвищиться заробітна плата на цій посаді, пенсіонерові автоматично перерахують і збільшать розмір пенсії. На жаль, звичайним пенсіонерам до пенсії додають мізер – від 10 до 50 гривень. За такі гроші далеко не заїдеш.

Останніми роками розміри бонусів (додаткові грошові винагороди за підсумками роботи) та “вихідних допомог” топ­менеджерів, вочевидь, не співмірні із реальними підсумками роботи кампаній. Прикладом, керівник врятованого урядом від краху британського Royal Bank of Scotland (RBS) Фред Гудвін пішов у відставку із щорічною пенсією 693 тис. фунтів (1,13 млн дол.). Британський прем’єр Гордон Браун назвав такі виплати невиправданими, а невідомі побили шибки в домі Гудвіна в Единбурзі.Зрештою, гадаємо пересічного українця не дуже турбують проблеми американців чи англійців у несправедливому розподілі статків між їхніми заможними та злидарями. Хоча, як нам видається, вони при цьому схожі із нашою ситуацією. В Україні розрив між багатими та бідними й надалі стрімко збільшується. Нинішня криза лише посилила ці тенденції.

Звісно, знайти реальні цифри про зарплати та премії наших високопосадовців чи керівників вітчизняних компаній і банків фактично не можливо. За скандальними даними, які періодично з’являються у пресі, можна зробити хіба опосередкований аналіз. Тим більше, суми хабарів, які беруть не лише чиновники, навіть приблизно не підрахуєш. Проте нині майже ніхто не сперечається із тим, що близько 70% українців перебувають за межею бідності.

Ще на початку грудня “Пошта” писала, що за рівнем зарплат Україна посідає останнє місце в Європі. А щодо різниці у ній, то можна пригадати події 2005 року. Тоді, згідно із постановою Кабміну, рівень оплати праці високопосадовців та звичайних працівників бюджетних установ був миттєво збільшений чи не удесятеро. Відтоді міністри почали отримувати із різними нарахуваннями майже по 15 тисяч гривень. Рівень оплати праці прем’єра та Президента перетнув позначку у 20 тисяч. Приблизно стільки ж отримують і депутати. Це без багатотисячних виплат не тільки при виході на пенсію.

А з приводу відповідальності, то найбільше, що загрожує нашому чиновнику, – втрата посади. При збереженні усього іншого “вихідного” забезпечення. А бити шибки в будинках товстосумів у нас якось не прийнято.

Нещодавно видання “Дело” передрукувало матеріал, який на початку становлення капіталізму в Україні, певно, спричинив би сенсацію. Ще б пак! Ми тоді без вагань ступили на світовий шлях економічного розвитку, ба більше, інтегруючи країну до загальної капіталістичної спільноти (особливо останніми роками) усіляко прагнемо наголосити на цих устремліннях. І раптом реалії життя у тій спільноті критикує далеко не останній знавець тамтешньої економіки.

Виступаючи у військовій академії West Point, генеральний директор однієї з найбільших не тільки у США компаній – General Electric – Джефрі Іммелт поділився зі слухачами власним баченням проблем, які особливо яскраво проявилися під час нинішньої фінансової кризи.

Отже, як наголошує Джері Іммелт, жадібність та непрофесіоналізм корпоративних керівників завдали значної шкоди господарці США та збільшили дистанцію між багатими та бідними. На зміну позитивній рисі практичності прийшли посередність та жадібність. Найбагатші люди скоїли найбільше помилок, несучи при цьому найменшу відповідальність (хіба у нас інакше, особливо, коли мова йде про міністрів та інших високопосадовців?).

Іммелт вбачає прямий зв’язок між поганою якістю керівництва корпораціями та майновою нерівністю, яка лише зростає. Як він зазначає, 25% найбідніших американців нині стали біднішими, ніж 25 років тому. А це не зовсім правильно. З етичної точки зору, бізнеслідери повинні спільно відповідати за зменшення розриву між слабкими та сильними. За даними видання “Washington Post”, зробленими на підставі відомостей держустанов, корпоративної звітності та робіт дослідних інститутів, у 2007 році різниця між середнім заробітком керівників компаній та середнім заробітком робітників перевищувала 42 рази.

При цьому експерти констатують, що 15% тих, хто взяв участь в опитуванні, призналися, що їх резюме найчастіше викликає інтерес з боку компанії, і лише 1% респондентів упевнено заявляє “Ми потрібні скрізь і нас завжди запрошують на співбесіди!”

“Причому, 75% українців переглядає підряд всі пропозиції про роботу”, – свідчать результати опитування HeadHunter.

Крім того, згідно з результатами, 29% українців вважає поведінку більшості роботодавців неетичною, і, як відзначають експерти, напевно, причина криється в тому, що їх резюме не знаходить відгуку в компаніях.

Проте 37% респондентів дивиться правді в обличчя і знає, що їх рівень кваліфікації не відповідає посаді. 20% переконано, що підбором персоналу в українських компаніях займаються не професіонали, а справжнісінькі дилетанти”, – йдеться в повідомленні hh.ua.

В той же час, як підрахували експерти, 63% претендентів в більшості випадків погано розуміє те, що написано в тексті вакансії. 13% – взагалі не розуміє, про що йде мова.

Але, як було сказано вище, більше половини претендентів відправляє свої резюме навіть на непідходящі їм вакансії, констатують експерти, і додають, що в даному випадку спрацьовує принцип “спочатку зробимо, а потім розберемося що зробили”. Самі менеджери з персоналу розуміють завзяття потенційних співробітників, але ставляться до такої тенденції прохолодно, відзначає портал.

“Фінансова криза внесла істотні корективи в діяльність ринку праці України. Якщо в 2008 році претенденти уважніше ставилися до функціональних особливостей потенційних посад, то в 2010 більшість претендентів готово працювати де завгодно і ким завгодно. Незважаючи на те, що з початку літа ринок праці України зріс на 20%, кандидати відчувають наслідки безробіття і прагнуть зайняти будь-яке місце під сонцем”, – розповідає Ілона Цивінська, менеджер з персоналу міжнародного кадрового порталу hh.ua.

За її словами, потік нерелевантних резюме відволікає фахівця від закриття потрібної вакансії. Проте уважне вивчення кар’єрного шляху і професійних навиків кандидата дозволяє знайти “талант” на шукану посаду навіть серед представників інших професійних областей.

Варто також відзначити, що 74% претендентів при перегляді вакансій звертає увагу на опис сфери діяльності компанії. 82% – в першу чергу цікавить рівень пропонованої зарплати. Втім, повідомляє hh.ua, у цьому пункті виникає заминка, і лише 20% вітчизняних роботодавців вказує в своїх вакансіях рівень пропонованої зарплати.

Нагадаємо, що, за даними дослідження Hh.ua, більшість українців хочуть працювати на керівних посадах, тоді як попит мають професії з області виробництва.
Фінансова криза і зростання рівня безробіття, що стало її наслідком, суттєво вплинули на діяльність ринку праці України. Це призвело до того, що в 2010 році більшість українців готові працювати де завгодно і ким завгодно. Не зважаючи на те, що в цьому році ринок праці зріс на 20%, українців все ще психологічно не відійшли від шоку, і невпевненість у майбутньому та страх безробіття все ще штовхає людей до того, аби зайняти будь-яке вільне місце під сонцем.

Варто відмітити, що 82% претендентів, переглядаючи вакансії, в першу чергу звертають у вагу на пропоновану зарплатню і лише потім – на сферу діяльності компанії та вимоги до кандидата. В той же час, лише 20% вітчизняних роботодавців вказують у своїх вакансіях рівень можливої зарплатні.

Після серпневого опитування на тему “За якими принципами українці шукають роботу?”, проведеного міжнародним кадровим порталом HeadHunter, з’ясувалося, що з 1500 респондентів з усіх регіонів України 40% практично не отримують відповідей від потенційних роботодавців. При цьому експерти констатують, що лише 15% опитаних вважають, що їхнє резюме зацікавлює роботодавців достатньо часто, і всього лише 1% може впевнено сказати, що його кандидатура завжди викликає інтерес і бажання запросити на співбесіду.

37% респондентів визнають, що не отримують відгуку через те, що рівень їхньої кваліфікації не відповідає заявленій вакансії. З іншого боку, 29% українців вважають поведінку більшості роботодавців неетичною і, як відмічають експерти, це пов’язано із тим, що їхнє резюме залишається без відповіді. З тієї ж причини ще 20% відкрито заявляють про своє переконання у тому, що підбором персоналу в українських компаніях займаються не професіонали, а справжні дилетанти.

За результатами опитування, 75% українців постійно проглядають всі пропозиції щодо роботи підряд. В той же час, 63% пошукачів найчастіше не достатньо ретельно ознайомлюються із повідомленням про вакансію, а 13% взагалі не розуміє, про що в ній йдеться. Однак це не зупиняє тих, хто не має роботи або прагне її змінити. Так, 60% претендентів відправляють свої резюме навіть у тому випадку, коли їхні можливості зовсім не в змозі задовольнити вимоги роботодавця. Експерти додають, що в цьому випадку громадяни керуються принципом “спочатку зробимо, а потім розберемося”. Самі менеджери по персоналу розуміють завзяття потенційних співробітників, однак ставляться до цієї тенденції прохолодно. Потік нерелевантних резюме відволікає їх від пошуку потрібного кандидата.

60% українців відправляють свої резюме навіть в ті компанії, в яких вони не можуть працювати з об’єктивних причин (наприклад, їх досвід роботи або професійний рівень не відповідає пропонованій посаді), свідчать результати опитування міжнародного кадрового порталу hh.ua.
Так, після серпневого опиту на тему За якими принципами українці шукають роботу?, у якому взяли участь 1500 респондентів зі всіх регіонів України, виявилось, що 40% українських претендентів практично не отримують відгуків від роботодавців.